Опубліковано Василь Сосюк
У людей бувають різні захоплення. Одні колекціонують марки, інші – народні приказки. Хтось, спостерігаючи за навколишнім світом, знає все про погоду, а хтось переносить цю красу на полотно чи папір.
Іван Довжик з дитинства полюбляв плавати. Спочатку йому вдалося дістатися іншого берега на маленькій річечці Антонівка поблизу рідного Нивецька, що в Дубровицькому районі. Згодом переплив швидкоплинну Горинь. Після випускного 7 класу юнак, як і багато його однолітків, подався в степи далекого Казахстану освоювати цілину. У місті Тімертау працював слюсарем з ремонту автомобілів на Первомайській автобазі. У ті роки бажання перепливати через річки переросло в захоплення. Тож підкорився плавцеві Дніпро-Славутич у місці завширшки до кілометра. У місті Камишино Волгоградської області на Волзі є водосховище. Іван Довжик вирішив здолати і його. З підстраховкою (поряд плив катер), не поспішаючи, проплив понад 5 км. На його рахунку й 3 км водосховища в Тімертау.
Прийшов час, забрали Івана до війська. Служив у Німеччині в танковій частині командиром відділення багатовісних машин. Солдати тоді здавали норми з бігу, стрибків, плавання. Тож бажаючі, а серед них і герой розповіді, здолали на Бранденбурзькому озері відстань до 100 м в одязі, чоботях і зі зброєю, щоб отримати знак «Воїн-спортсмен». І не був би Іван самим собою, якби не переплив Ельбу. Сталося це на початку травня, коли вода була ще прохолодною. З армії за комсомольською путівкою (як герой фільму Іван Бровкін) Іван Довжик знову опинився в м. Тімертау. Працював водієм, згодом - сортувальником у прокатному цеху металургійного заводу «Стан-400». Через два роки повернувся на автобазу. Хобі своєму не зраджував і надалі. Побувавши на річці Іртиш, «перемахнув» і цю кілометрову водну перешкоду. Коли ж поплив через водосховище на Камі (до 3 км), друзі Степан Фальчук і Михайло Карпович, які залишилися на березі, збиралися вже «відбивати» додому телеграму, що Іван втопився...
У 1971 році повернувся на Полісся.У ПМК-66 водив автобус. Згодом в АТП-1762 працював на цементовозі та перевозив КамАЗом негабаритні вантажі. Як заохочення за високопродуктивну працю, отримав путівку в Болгарію. У місті Відін побачив Іван Ілліч річку Дунай і знову загорівся непереборним бажанням опинитися на іншому березі. Але на півдорозі до «фінішу» підібрав його румунський катер. Як з’ясувалося, тут проходив державний кордон. Розібравшись у чому справа, туриста відпустили додому.
У 1998 році вийшов Іван Довжик на пенсію. Та не сиділося енергійному чоловіку вдома, тож згодом ще деякий час шоферував у філії «Сарненська ДЕД». Нині працює робітником у міській школі № 5. Не раз його портрет заносили на Дошку пошани.
За словами співрозмовника, ніколи не брав участі в змаганнях з плавання, а встановлював водні рекорди для власного задоволення. Зараз уже цим не займається, проте 2-3 кілометри на озері Селянське чи у Вирах може легко здолати й нині. А ще полюбляє Іван Довжик ходити на полювання на дичину, впіймати на вудочку рибину чи повернутися з лісу з повним кошиком грибів і враженнями від спілкування з природою.