Опубліковано Зоя Тимцунік
Автор фото Василь Сосюк.
Його життя зіткане з протиріч: за паспортом –
українець, за походженням – поляк, за прізвищем – схоже, серб. А насправді
Павло Веренич давно зріднився з поліщуками, оскільки все життя працював на
благо Сарненщини.
Нині Павло Іванович (історично достовірно
було б Янович: батька, капітана Війська Польського, саме так звали) живе в
Тинному, де з 1981 по 1994 рік очолював сільську раду. Перенесений інсульт
дався взнаки на дикції, однак не зачепив цупку пам’ять і оптимізм.
- Досі пам’ятаю ту страшну ніч 1944-ого, коли
загинула мама, - розповідає колишній сільський голова, - дивлюсь, а зі стіни
відпадає штукатурка (фашисти бомбили Лунінець, де в той час жила сім’я).
Рятуючи дітей, молода жінка загинула.
Осиротілих хлопчиків забрали рідні: чотирирічного Павла – батьки покійної
матері, а на три роки старшого брата – її сестра Ніна. Разом з чоловіком,
польським священиком, виховали Юліуса. Нині він живе в Польщі, став військовим
льотчиком, літав не на абичому – радянських МІГах, відомих у всьому світі.
Доля Павла склалася по-іншому: спочатку жили
в Бресті, відтак переїхали в Лінчин, згодом – у Морочне, на батьківщину тітки.
Там пішов у школу, затим закінчив педагогічне училище, здобувши фах учителя
математики. Молодого спеціаліста направляють на Сарненщину, отож учителював у
Глушиці, потім - у Селищі. Там і потрапив у немилість до партійців, які бачили
його на посаді завідуючого клубом. Виручив призов – пішов у військово-повітряні
війська, служив у Рязані. Промайнули армійські будні – і ось на «гражданці»
обіймає посаду заступника директора в Люхчанській школі, відтак у
новозбудованій Тинненській дев’ятирічці стає першим директором, запроваджує
однозмінне навчання. Перспективного службовця помітили, у 1979 році він стає
заступником голови місцевого колгоспу «Червоний прапор» по тваринництву й
очолює партійну організацію. Наступною віхою стало керівництво Тинненською
сільською радою, яку очолював аж до пенсії, 13 років.
За часи головування Павло Веренич зробив для
села чимало: заасфальтував Тинне, за що й досі добрим словом згадують і
односельці, і приїжджі. А ще першим у районі на платній основі започаткував
посаду спеціаліста по роботі з молоддю і спорту. Тоді ж звели добротний дитячий
садочок, міст через річку. За вказівкою очільника реконструювали ферму, в якій
утримували 11 тис. голів свиней, мали власний репродуктивний фонд…
Заслуги Павла Веренича в розбудові
самоврядних засад, поліпшенні благоустрою села не забуті вдячними співвітчизниками.
Поруч з дорогими серцю фотографіями рідних, листами від брата Юліуса, копією
документа про дарування права шляхетності предкам королем Стефаном Баториєм, зберігає
почесні грамоти за самовіддану працю та вітання від органів районної влади.
Важким ударом стала для Павла Івановича смерть дружини. Проте цікавість до життя підтримують донька Наталія, її сини
Євгеній та Андрій. Наталія працює лаборантом у Сарненській ЦРЛ, Андрій закінчив Львівський лісотехнічний інститут, нині трудиться в ТзОВ «Північ-Центр». Євгеній захоплюється комп’ютерами, веде у фірмі бухгалтерський облік, а ще щотижня
навідує дідуся, проводить у нього вихідні, допомагає по господарству. Як констатує народна мудрість, яке коріння – таке й насіння