Постоли діда Мефодія

70-річний Мефодій Бережний з Великого Вербчого - єдиний у районі умілець з плетення постолів. У його обувці співакам сільського фольклорного ансамблю не соромно вийти навіть на сцену національного палацу «Україна» в столиці.

По біографії Мефодія Степановича можна вивчати долю дітей війни. Родом з Короста, виховувався в багатодітній сім’ї. У сім років залишився без батька, тоді ж почав працювати нарівні з усіма в домашньому господарстві. А як заснували в 1949-у колгосп, пас худобу на лузі. Тоді хлопцю в холодну пору не було що взути, крім постолів, утім, як і більшості дітям і дорослим. Тож ще малим перейняв від старших односельців вміння плести взуття. Та наука відбувалась на випасі. Як правило, з весни й до Петрівки, коли лоза добре лупиться. Зазвичай тоді заготовляли лико на весь рік.
- Малим любив бігати, гратись, - з усмішкою згадує Мефодій Степанович. – Надінеш взимку нові постоли, побіжиш на ковзанку, дивись, через пару днів і протер. Роби знову!..
І плів сам - швидко та звично, як орав поле чи запрягав коня. У напівголодні сорокові та п’ятдесяті роки, працюючи на колгоспній фермі за мізерну зарплату, теж ходив у постолах. Пізніше з’явилась можливість придбати гумові черевики або чоботи: вони були надійніші при ходьбі по багнюці, в якій потопали колгоспні двори й особливо тваринницькі приміщення.
У 1962 році зустрів гарну хазяйновиту дівчину Параску з Великого Вербчого, одружився, переїхав жити на її батьківщину. Дружина теж трудилась у колгоспі - у рільничій ланці, згодом дояркою. Тяжко було, доводилось усе робити вручну. І лише через роки підневільної праці настав відносний добробут, що дозволив купувати кирзове та шкіряне взуття. У сім’ї Бережних зростало шестеро дітей: п’ятеро дочок і син. Однак про постоли господар і тоді не забував. Згадує:
- Приміром, у жнива йдемо в поле косити – вони зручні, бо стерня ноги не коле, не жарко, легко ходити. Знову ж на рибалку піти в постолах непогано: і не грузнеш на мокрому лузі, і взутий.
Згодом техніка прийшла на зміну ручній праці в тутешньому господарстві. Яке, завдяки дружній і сумлінній праці людей, на чолі з незмінним головою Іваном Зіненком, стало передовим на Поліссі. Тож збирали врожай зернових і молотили комбайнами. Механізували й труд тваринників, хоча без коней не обходились. Відтак колгоспники тільки згадували про нелегке життя, а постоли можна було побачити хіба що в музеї. До речі, кімнату-музей з історії господарства та села створили в новому ошатному Будинку культури у Великому Вербчому.
Мабуть, і Мефодій Степанович закинув би своє давнє ремесло, якби не відродження фольклорної спадщини, започатковане місцевими ентузіастами не тільки в піснях, а й у селянському вбранні, взутті. У 1989 році вчителька музики Великовербченської школи Ніна Добровольська організувала дитячий ансамбль народної пісні «Вербиченька», учасники якого співали на сцені в старовинному одязі й у… постолах. На прохання дітей їх сплів дід Мефодій, тоді вже пенсіонер. Пісенні виступи ансамблю скоро зачарували земляків, а також глядачів Сарн, Рівного. Талановиті школярі та їх наставник відзначились у численних конкурсах, фольклорних фестивалях, зокрема в Києві, Криму, навіть у Польщі. Відтак щороку юні артисти приходили до Мефодія Бережного, просили зробити старовинне селянське взуття. Його потребували ті, хто підріс, а також діти, які поповнили колектив з початкових класів. Охоче йшов назустріч побажанням молоді, бо сам залюбки слухав її спів.
У мирні 80-і роки війна знову принесла горе в сім’ю Бережних: в Афганістані героїчно загинув син Сергій. Його бойові друзі, які повернулися з далекої палаючої країни, не забули про родину побратима, відвідували Мефодія Степановича, а коли той почав будувати нову хату, допомагали у зведенні стін, виконували опоряджувальні роботи. Господар з хвилюванням згадує той час, щиро вдячний ветеранам афганської війни за безкорисливу поміч.
Швидко летіли роки в турботах і хліборобській праці. Нещодавно дід Мефодій зустрів свій 70-річний ювілей. Діждав онуків, яких у нього десять. Попри поважний вік, не цурається будь-якої роботи в домашньому господарстві. Має коня, воза, живність, обробляє чималий город – і всьому дає раду. А ще не здивується, скоріше зрадіє, коли у двір знову заглянуть діти й попросять:
- Діду, сплетіть нам постоли!
- Давайте мірку-паличку трохи більше ступні, щоб запас був на виріст.
І звично дістане заготовлене лико та візьметься за справу, яку ніхто, крім нього, зробити не вміє не тільки в селі, а й у районі.